От якщо дивитись на хмари з літака, то вони подібні на снігові замети, — кучугури, в які можна заритися чи ліпити з них снігову бабу, або ж в деяких випадках навіть кататися по них на борді. Або ні, вони подібні на великі пухові білі перини, і на них, чи то під ними сплять ангели… Чи навіть не так, хмари подібні на збиті вершки, багато збитих вершків з морозивом, до яких лише бракує полуниць чи чорносливу 🙂 А в інші моменти, небо стає подібним на величезне замерзле озеро, в котрому через проталини видно океан чи то сушу… 
Проте деколи хмари бувають сірими, і через них прямими чи то скісними променями просвічується сонце, котре відбивається від мокрих дахів будинків, і ніби слідує за тобою міріадами сонячних зайчиків.
Так шкода, що політ для людини не є настільки простим, як біг, на приклад. Все, майже, як в пісні ТНМК “Дивитись вниз це справа Бога…” Добре, що хоч інколи виникає нагода подивитися на небо, відчути його…