Я пам’ятаю стадіон в Парку Культури, де ми вчилися курити, гойдалки на Тарнавського, де обговорювалися події студентського життя, Стрийський парк, де робили на снігу «ангелів», Знесіння, де спостерігали за повним місяцем і шукали відьом в п’ятницю тринадцятого. А ще площу Митну, де намагалися купатися в фонтані, цитадель, де намучилися не з однією пляшкою вина, намагаючись відкрити її без коркотяга, а ще ховалися від дощу і пили коньяк з корочка (антураж не відповідав питтю коньяку просто з пляшки). Пам’ятник Просвіті, під яким влаштовували імпровізовані концерти і робили креативні фотосесії з вуличними тваринами. Пам’ятаю, як спостерігали за веселкою, стоячи на мості на Княгині Ольги. Як посеред ночі пішки йшли з аеропорту в центр. Я пам’ятаю…
Я пам’ятаю дитячий майданчик, який колись був за спиною в Грушевського, його давно вже немає, де ми колись сиділи і обговорювали фільм «Розумник Вілл Хантінг». Пам’ятаю, як ти колись ліг на асфальт на вулиці Вахнянині біля Погулянки, і казав, що не встанеш з проїжджої частини, поки я тебе не поцілую… Я пам’ятаю вулицю 700-річчя Львова, (ну ніяк не звикну називати її проспектом Чорновола), де ми вдвох їхали додому, правда я в маршрутці, а ти на байку…. Я пам’ятаю…
А скільки ще було чекань, — під Шевченком, Данилом, біля Університету, Оперного, Домініканського, на зупинках і кутах, хтось не прийшов, спізнився, час минув, але пам’ять лишилася. Більше того, я переконана, не тільки я пам’ятаю всі ці будинки, вулиці, стіни дахи, але й вони пам’ятають мене – мій настрій, мої бажання, мої почуття.
Мабуть, це щось таке, як рідний двір, люди виростають, встигають змінити чотири-пять місць проживання, але двір, в якому вчилися лазити по деревах, розбивали коліна, бавилися і вперше закохувалися назавжди залишиться рідним. Так ніби в кожній сходинці, кожному дереві і старій перекошеній лавочці залишилася частина нас, нашого життя.
Дуже гарно… Шкода, що хати чи рідні квартири продають, шкода, що валять будинки і будують нові, шкода, що замість кав’ярень — модні магазини… А пам’ять лишається. Наша про них, а вони уже мертві, і не зможуть своїм існуванням повернути нас у ті часи… А шкода…
ті місця нас точно пам*ятають. мені здається краще ніж ми їх, в них краща пам*ять — їм в свій час поставили потужніші жорсткі диски. у них зберігаються гігантські бекапи.
Хммм….. а я пам’ятаю стоптану траву на галявині де вперше цілувалася із своїм хлопцем….;-)
Спасибо за интересный блог! Буду почаще сюда заглядывать, а то совсем забыла свой родной язык.
Олена, админ сайтов Знакомства с иностранцами и Знакомства с поляками в Польше
читаю…і так якось сумно стає…..час летить, ми старіємо-виростаємо….але коли ходиш по отих самих місцях, якось так…аж в душі щемить. Хочеться, ой як хочеться вернутися в ті казкові часи дитинства-юності…..