Месяц: Май 2008

Плавати на поромі і годувати бакланів хлібом, хочу розкласти намет поблизу мису Айя і, і після першої вечері біля вогнища зрозуміти, що почався найкращий період року, — відпустка.

Період, коли можна цілими днями нічого не робити, і не відчувати за це докорів сумління. Купатися, засмагати, зранку пити каву з згущеним молоком, а ввечері вино. Купатися, вчитися пірнати і плавати під водою, засмагати, збирати камінці і мушлі, ловити крабів і навіть намагатися приготувати їх на багатті. А ще ходити в гори і робити багато фотографій. Їсти мідій, придумувати назви яхтам, а ще вигадувати історії від чого походять назви Фіолент, Херсонес, Пантікапей і Ольвія. Хочу спостерігати за заходом сонця і думати, що тепер за аналогією до фільму «Достукатися до небес» можна спокійно помирати, з ангелами буде про що поговорити.

 

Хочу вночі лежачи на землі, дивитися на зоряне небо, на котрому видно Чумацький шлях, і де одна за одною падають зірки. Хочу засинати під шум прибою і думати, що завтра буде тільки ще краще.
Ще ближче до омріяної відпустки море почне мені снитися, в такі дні, мені все чомусь здається, що я мала народитися десь біля моря, десь в Греції на приклад 🙂 А поки що залишається хіба запхати ноги в миску з водою, слухати The Kooks «Seaside» і мріяти, переглядаючи фотографії з попередньої поїздки.

Він: Я сьогодні в Вашому місті по роботі, давай зустрінемось, розслабимося.

Вона: Та я не напружена, взагалі-то.

Звичайно, певний відсоток відвідувачів сайтів знайомств шукає просто сексу на один-два рази і не приховує цього. Але я, не можу зрозуміти, невже не простіше піти на дискотеку і познайомитися з реальною дівчиною, з гарними ногами і бюстом, а не з фоткою на сайті, під якою написано Ніна, Светік або Наталочка. Звідки взяти гарантію, що ця Даша чи Леся не виявиться 14-річною школяркою або навпаки 30 річною матір’ю трьох дітей, котра сидячи в офісі за комп’ютером не вирішила пошукати пригод, або випити мартіні за рахунок «жертводавця»? Окрім того, мені не зрозумілі моменти пов’язані з елементарною безпекою. Люди ж різні трапляються.

Він: Моя Богине, нарешті, я зустрів тебе. Я готовий цілувати твої ноги і йти за тобою на край світу!

Вона: Ой, блін!

Ні, це не програма-робот, яка покликана зацікавити якнайбільшу кількість користувачів сайту. Це реальна людина, яка сидить десь і говорить про те, що готова на все. Цікаво звичайно, але знову ж таки, особисто я, такі речі сприймаю як прикол, а тому можу хіба запитати, чи готовий такий «раб» бігати для своєї «Богині» за пивом.

Він: Ми з моєю дівчиною дуже любимо експериментувати в сексі, пропонуємо різні види садо-мазо, оригінальні еротичні іграшки і порку.

Вона: Ти знаєш, мені здається, що в українські мові немає слова «порка».

Так, такі випадки в активному Інтернет-спілкуванні також не рідкість. Хто б там що не говорив, але українське суспільство є дуже традиційним, а тому про будь-які так звані «відхилення від стандарту» не прийнято говорити. Але чи багато є готових погодитися на «нестандарті еротичні стосунки» навіть в рамках фрі-лав, з людиною, про яку ти знаєш тільки, те, що вона написала в графі «Про себе»?

Він: Ти знаєш, я одружений, маю сина, але якщо ти готова стати коханкою, то пропоную зустрітися.

Вона: Ой, краще не треба.

От таких речей я не розумію і край! Хоча, він, мабуть, заслужив на бонус за чесність.

Він: Слухай, а ким ти працюєш?

Вона: Та сторожем на будові 🙂 Чекай, мушу відійти, там хтось арматуру краде…

Інтернет дає просто унікальні можливості для того, щоб стати іншим, стати кращим, гіршим, зовсім не таким, як ти є в реальному житті. Ти можеш бути високим блондином з блакитними очима, навіть якщо в житті ти чорний або лисий, і ріст у тебе 165 см в стрибку. Ти можеш мати третій розмір бюсту і руді кучері, навіть якщо в житті… ти зовсім не така. А ще чоловік може виявитися жінкою і навпаки.

Значною мірою, це все велика гра. Гра, в якій міські чиновники стають плейбоями, художники викладачами фітнесу, бібліотекарки – моделями, а випускники швейного училища — юристами. Хоча… Все одно в якусь мить доведеться зустрітися і зізнатися… або ні!?

 

Першим глядачів і слухачів дивував YOUNNAT. Клавішник гурту Lюк створив у підвалі Мистецького арсеналу справжню феєрію звуків і світла, і ті, хто не прийшов на «Гогольfest» п’ятничним вечором, можуть хіба кусати собі лікті.

В суботу виступав «Sunsay». Так, таку музику важко слухати на роботі, вона настільки різна, настільки несподівана, що до неї просто неможливо звикнути, але одночасно з тим, вона затягує, і через кілька пісень ти вже не можеш спокійно стояти, тебе просто розриває на шматки. На завершення виступу гурту прозвучала «Нева», котру колись співала легендарна 5’nizza. «Приємно згадати те, що було колись», — сказав сам Запорожець, і можна собі лише уявити наскільки було приємно всім, хто зібрався того вечора на «Гогольfest».

Останнім з Харківського десанту Мистецький арсенал штурмував Сергій Бабкін. Перше, що спадає на думку, коли я думаю, про вчорашній вечір, що Бабкіну якимось незрозумілим чином щоразу вдається бути дуже різним, і при цьому ніколи не повторюватись. «Це так добре, що ви всі прийшли. Було б зовсім по-іншому, коли б ви не прийшли», — цілком безпосередньо зі сцени каже Сергій, і в цьому, здається, весь він. А ще неймовірна доза позитиву і просто нестримне бажання підтанцьовувати, і підспівувати навіть, якщо ти чуєш цю пісню вперше. Вихід Бабкіна та його команди «на Біс», після добре всім відомої з дитинства пісні «Луч солнца, золотого», став прекрасним завершальним акордом вихідних на «Гогольfest».
Вихідних переповнених драйвом і незабутніми враженнями від виконавців і музики, яка дозволяє забути навіть про останнє метро. (Майже, як в пісні Sunsay "У тебя есть все, чтоб об этом забыть" :))

Фото: http://ninahuugen.blox.ua/html;

http://picasaweb.google.com/babakin.serg

 

Кожен з цих фільмів для мене має свою історію, в моїй пам’яті назавжди залишились спогади про те, як після появи в моєму домі відеомагнітофона всі друзі і сусіди батьків збиралися для того, щоб подивитись на касеті, не зрозуміле тоді для мене кіно «Gone with the Wind». Кіно про любов, як тоді говорила моя мама… Вже потім коли я виросла, то зрозуміла, що чомусь ще до війни зняли кольоровий фільм, фільм з Вів’єн Лі в головній ролі. Фільм, котрий отримав вісім Оскарів, і мабуть, є фільмом не лише про любов, а про багато інших, не менш важливих речей, як то війна і втрата ідеалів, сімейні цінності і корисливість, суспільні принципи і внутрішню свободу.
З «Сніданком у Тіффані» пов’язана інша історія, на цей фільм я звернула увагу після того, як подивилася вже сучасну мелодраму «Кейт і Лео». У цій історії про сучасний Нью-Йорк Кейт говорить про свого сусіда, який щовечора слухає музику з фільму «Сніданок у Тіффані», а після того лягає спати. Це кіно, нехай на 20 років старше за легендарні «Розвіяні вітром» справило на мене просто незабутнє враження. Воно таке просте і водночас таке романтичне і сповнене надії, любові, може трохи божевілля і побуту жителів Нью-Йорку середини ХХ століття, коли головні герої замовляють «у Тіффані» гравірування на перстені з пачки чіпсів. І Холлі Галайтлі, котра ховає телефон в валізці, щоб він не дзвонив голосно і кличе кота просто кіт, яка боїться реального життя і через це уникає любові, просто не може не викликати симпатії.
Фільм «У джазі тільки дівчата» (саме так чомусь в радянському прокаті переклали назву «Some like it hot») видатний вже тим, що в ньому одну з своїх найкращих ролей зіграла Мерлін Монро. А ще тим, що чорно-білий, наївний, добрий і романтичний. А фраза «У кожного є свої недоліки», стала, мабуть, настільки ж популярною, як слова Скарлет О’Хара, котра говорила що не буде думати про це сьогодні, а подумає про це завтра.
А ще у всіх старих фільмах просто геніально продумані костюми і діалоги, у них немає навіть натяку на грубість і фальш, вони наскрізь романтичні і щирі, в них немає спец ефектів, в них правильно вибрана композиція кадру і світло. Але, зрештою, не в тому справа, може, я просто люблю старі фільми…

 

Я пам’ятаю стадіон в Парку Культури, де ми вчилися курити, гойдалки на Тарнавського, де обговорювалися події студентського життя, Стрийський парк, де робили на снігу «ангелів», Знесіння, де спостерігали за повним місяцем і шукали відьом в п’ятницю тринадцятого. А ще площу Митну, де намагалися купатися в фонтані, цитадель, де намучилися не з однією пляшкою вина, намагаючись відкрити її без коркотяга, а ще ховалися від дощу і пили коньяк з корочка (антураж не відповідав питтю коньяку просто з пляшки). Пам’ятник Просвіті, під яким влаштовували імпровізовані концерти і робили креативні фотосесії з вуличними тваринами. Пам’ятаю, як спостерігали за веселкою, стоячи на мості на Княгині Ольги. Як посеред ночі пішки йшли з аеропорту в центр. Я пам’ятаю…

Я пам’ятаю дитячий майданчик, який колись був за спиною в Грушевського, його давно вже немає, де ми колись сиділи і обговорювали фільм «Розумник Вілл Хантінг». Пам’ятаю, як ти колись ліг на асфальт на вулиці Вахнянині біля Погулянки, і казав, що не встанеш з проїжджої частини, поки я тебе не поцілую… Я пам’ятаю вулицю 700-річчя Львова, (ну ніяк не звикну називати її проспектом Чорновола), де ми вдвох їхали додому, правда я в маршрутці, а ти на байку…. Я пам’ятаю…

А скільки ще було чекань, — під Шевченком, Данилом, біля Університету, Оперного, Домініканського, на зупинках і кутах, хтось не прийшов, спізнився, час минув, але пам’ять лишилася. Більше того, я переконана, не тільки я пам’ятаю всі ці будинки, вулиці, стіни дахи, але й вони пам’ятають мене – мій настрій, мої бажання, мої почуття.

Мабуть, це щось таке, як рідний двір, люди виростають, встигають змінити чотири-пять місць проживання, але двір, в якому вчилися лазити по деревах, розбивали коліна, бавилися і вперше закохувалися назавжди залишиться рідним. Так ніби в кожній сходинці, кожному дереві і старій перекошеній лавочці залишилася частина нас, нашого життя.